Це падіння покарань говорить про те, що держава майже перестала охороняти шляхом покарань чистоту сімейного вогнища і надало тут особі майже повну волю.
А раз так, то зрозуміло, що цим шляхом сім’я і шлюб утратили дві стіни, що захищали їхній від зазіхань. Якщо особистої волі не вистачало раніш, щоб противитися спокусі "незаконного" полового спілкування, то що спокушається могла зупинити думка про гріх ("А гріх?") якщо не ця думка, то розуміння про жорстоку кару, що грозить, що часто грозила, крім ганьби, смертю. Зі зникненням того й іншого "гальма", зникали і дві величезні сили, що затримували. А це, природно, не може сприяти зміцненню старої сім’ї, а сприяє тільки її розпаду, розвиваючи "легеня" відношення до неї, перетворюючи питання про її цілість і чистоту в питання практичної зручності. Купить шлем модуляр трансформер pro-ekip.ru.
Розуміючи ж в увагу, що кожен приведений вище ряд явищ, що вказують на розкладання сім’ї, виявляє сталість у своєму росту, ми повинні укласти, що і надалі, імовірно, вони будуть діяти і продовжувати свою руйнівну роботу, знищуючи підвалини сучасного шлюбу, що залишилися, і сім’ї.
Окресливши коротко ознаки, що свідчать про розкладання й ослаблення сім’ї як союзу чоловіків, перейдемо тепер до короткої характеристики тих "ухилів", що відбулися в сім’ї як союзі батьків і дітей. Я тут зупинюся лише на двох сторонах справи — на батьківській опіці і владі над дітьми і на сім’ї як установленні, що відало дотепер справу первісного виховання і змісту дітей.
Падіння батьківської влади над дітьми — така та основна риса, який характеризується історія взаємин батьків і дітей.
У далекій давнині діти були зовсім безправні і віддані в безконтрольну владу батьків. Держава рішуча ні в чому тут не обмежувало владу батьків. Батько мав право життя і смерті над дітьми, міг продати їх у рабство, міг скалічити, не даючи нікому звіту у своїх діях. Поряд з особистою безправністю діти не мали ніяких прав і стосовно майна. Так було в Римі, так само було й в інших народів. Але потім влада батьків поступово обмежувалася. Держава помалу ставила ряд умов, що батько безкарно не міг порушувати. Відняті було в батьків право життя і смерті, право продажу в рабство і право нанесення інших образ і ушкоджень дітям. Поруч з цим росла і майнова правоздатність дітей.
У підсумку опіка батьків поступово падала, влада їхній усе більш і більш обмежувалася, держава помалу вторгалася в права батьківської влади.
Подібна ж історія відбувалася й у нас.
З падінням батьківської влади зник і "клей" примуса. Зв'язок батьків з дітьми стала залежати не тільки від волі перших, але і других. Те, що раніш діти повинні були терпіти, тепер вони не зобов'язані. Якщо раніш вони при всій тяжкості їхньої частки повинні були цю связь підтримувати, то тепер вони вільно розривають її, не жертвуючи ні совістю, ні честю, ні добробутом. Раніш діти були раби, тепер — вони вільні і рівноправні з батьками особистості. Раб терпить усі, особистість вимагає поваги до себе і протестує проти зазіхань на її права. Звідси висновок — тепер примусова, зв'язок батьків і дітей стала слабкіше, упала і легше може бути розірвана. А це значить, що "китайська стіна", що охороняла цей зв'язок на ґрунті батьківської влади, звалила.
Такий кінець тієї довгої дороги, який розвивалися відносини батьків і дітей. Звідси висновок — якщо раніш сім’я була єдиною чи головною вихователькою, школою й опікуном, те тепер ця роль сім’ї повинна зникнути. І дійсно, на наших очах ми бачимо, як держава помалу віднімає в сім’ї її виховні, вчительські й опікунські функції і бере їхній у свої руки. Раніш усе це належало сім’ї; тепер держава бере це на себе. Раніш останнє не втручалося в хазяйнування батьків, тепер усе більше і більше уривається в цю сферу, вимагає в батьків звіту, накладає на них ряд обов'язків і говорить: "це ти не можеш робити, це не маєш права, те-те повинний робити" і т.д.
